З 1991 року, ба навіть ще раніше — із кінця 80-х років минулого століття ми, начебто, будуємо капіталізм. Цей суспільний устрій будує майже весь світ, навіть бастіон комуністичного руху – Китай. Але в очі впадає прикра несправедливсість — суспільний устрій усі будують один і той же, а от результати… Чому пара десятків країн досягли успіху, а решта пасуть задніх та не мають жодних перспектив? Багато хто шукає відповідь в історичних або природних відмінностях, менталітеті, всесвітній змові, теорії “золотого міліарду” тощо. Як бачимо, всі ці пояснення вкладаються в психологію типового невдахи, який шукає причини власного неуспіху в зовнішніх чинниках. Чи так це насправді?
Злиденні багачі
Історичний розвиток України тема невдячна, залишимо її історикам, зауважимо тільки, що на 1991 рік, Україна мала потужну виробничу базу, високий науково-технічний потенціал та висококваліфіковану робочу силу. Додамо до цього родючі землі, багаті надра та унікальні транзитні можливості. Все це давало потужні стартові можливості для стрімкого розвитку.
Структурні диспропорції економіки та високу енергозалежність можна було б подолати за 5-6 років, до того ж у нас був відносно довгий пільговий період низької ціни на російський газ.
Сьогодні майже всі стартові переваги втрачено, а актуальне питання подальшого економічного (і не тільки) виживання держави так і залишається в порядку денному.
Наче мантру ми чуємо чи не кожного дня : “Україні потрібні іноземні інвестиції”. Створити передумови для залучення іноземних інвестицій наші урядовці не здатні, чого не скажеш про феноменальні успіхи по нарощуванню зовнішнього боргу. Але чи потрібні іноземні інвестиції, а тим більше зовнішні запозичення Україні?
Спробуємо подивитись на Україну очима видатного перуанського економіста Ернандо де Сото, праця якого, “Загадка капіталу”, неначе з України списана.
Вчений зазначає, що більшість бідніших країн Азії, Африки та Латинської Америки (до числа цих країн слід віднести і Україну) вже сьогодні володіють ресурсами та активами, необхідними для розквіту капіталістичного ладу. Навіть в самих бідних країнах у бідняків є заощадження. І обсяг цих заощаджень захмарний- в 40 разів більше, ніж уся сума іноземної допомоги , що була надана світу після 1945 року.
В Єгипті, наприклад, акумульовані бідняками статки в 55 разів перевищують суму прямих іноземних інвестицій, включаючи витрати на будівництво Суецького каналу та Асуанської греблі. На Гаїті, в біднішій країні Латинської Америки, сумарні активи бідняків більше ніж в 150 разів перевищують суму іноземних інвестицій, отриманих після 1804 року, коли країна звільнилась від французького колоніального панування.
Прийнято вважати , що 80 % населення світу живуть у бідності, але це не так. Насправді ці найбідніші мають більше власності , ніж можна собі уявити при першому погляді. Але ця власність не дає можливості виділити з неї додаткову вартість.
Ця власність має неповноцінний характер: будинки побудовані на землі, права власності на яку не оформлені адекватно, зобов`язання підприємств не визначені, а самі вони не інкорпоровані, виробництва розміщені в зонах, де ні фінансисти, ні інвестори не мають змоги їх контролювати.
Оскільки права власності на ці активи не задокументовані належним чином, їх не можна продати нікому, крім невеликої кількості місцевих, знайомих між собою та довіряючих один одному людей, їх не можна використовувати для забезпечення кредиту або запропонувати інвесторам для дольової участі. Інакше кажучи, їх неможливо перетворити в капітал.
На Заході, навпаки, кожна земельна ділянка, кожна будівля, кожна одиниця виробничого обладнання відображені в документах, що визначають право власності, які наочно визначають місце цих активів у загальному процесі господарської діяльності. Активи, немовби, перебувають у двох паралельних світах- матеріальному та правовому. Вони набувають здатність бути забезпеченням кредитів, головного джерела коштів для будь якого бізнесу.
Гаїті та Україна- країни близнюки
Для країн третього світу з проблемою юридичного оформлення та підтвердження права власності на активи дуже тісно пов`язане питання легального входження в бізнес. Причому не в складний олігополістичний чи монопольний ринок, а на самий елементарний. Так для реєстрації банальної швейної майстерні на краю Ліми (столиці Перу) слід витратити 289 днів (при витраті 6 годин у день для вирішення всіх питань).
Для дозволу на будівництво приватного будинку на землі, що належить державі, треба було шість років та одинадцять місяців. При цьому процедура зайняла 207 бюрократичні етапи, а право на землю зайняло 728 етапів.
Цікаво, може наші можновладці в глибині душі будують не Україну, а Перу? А може Єгипет, де людина, яка бажає законним чином придбати у власність клаптик пустелі має пройти 77 адміністративних процедур у 31-й установі , витративши від 5 до 14 років?
Ні, схоже, наші бюрократи завезені з Гаїті, де рядовому громадянину для придбання земельної ділянки треба спочатку взяти її в оренду на 5 років, і тільки після цього отримати право на її придбання. А для оренди треба пройти 65 бюрократичних процедур та витратити 2 роки — і все заради п`ятирічної оренди. А для остаточного викупу треба пройти ще 111 процедур та витратити ще 12 років. Але і це не гарантує покупцю, що його власність буде визнана законною, тобто стане юридично повноцінною.
Що стосується України, то за даними Всесвітнього банку (станом на 2008 рік), для оформлення всіх документів на будівництва складу в Києві треба 471 день та 57,6 тисяч доларів. Патріоти можуть заспокоїтись- в Москві подібна процедура займає 704 дні та коштує 238 тис. дол.
Виховний ефект
Переваги, що невід`ємно пов`язані з чіткими правами та обов`язками і інформацією про власність, яка доступна всім та кожному, створює передумови неможливості уникати відповідальності.
В західному світі повага до власності та прийнятим зобов`язанням навряд чи закодована в ДНК. Ці властивості є результатом чіткості та надійності відносин власності. Закони, що захищають не тільки права власності, але й виконання договорів, виховують у громадянах повагу до власності, до угод та готовність підкорюватись законам Система безпомилково фіксує факт безчесної поведінки людини , що миттєво віддзеркалюється на його репутації в очах сусідів, служб комунального господарства, банків, телефонних компаній, страхових фірм та всіх інших учасників соціально- економічної мережі, що обслуговує відносини в суспільстві (сфері власності).
Таким чином відсутність належно оформленої приватної власності пояснює, чому громадяни країн третього світу і колишнього соцтабору не мають можливості заключати прибуткові угоди з іноземцями , чому громадяни не мають доступу до кредиту , страхуванню та іншим корисним послугам.
В них нема власності, яку можна втратити. Оскільки вони не ризикують втратити власність, то в якості учасників угод їх можуть сприймати тільки рідня та добрі знайомі.
Вийти з тіні
Вищезазначені проблеми з реєстрацією та обслуговуванням прав власності відразу породжують тіньову економіку. Навіть у високорозвинених державах, за різними оцінками, тіньова економіка складає 17 % ВВП, в країнах з перехідною економікою –більше 20%, в країнах, що розвиваються більше 40%
У країнах Латинської Америки не менше шести з восьми будівель побудовані в недокапіталізованому секторі і 80% всіх об`єктів нерухомості існують поза законних прав власності. Згідно з багатьма оцінками, в країнах, що розвиваються 50-70% всіх робочих місць належить позалегальному сектору , котрій створює від однієї п`ятої до двох третин сукупного обсягу товарів та послуг у третьому світі.
За оцінками всесвітнього банку, тінізація в Україні сягає 50% офіціального ВВП.
Західні спеціалісти вважають критичним для країни тіньовий оборот на рівні 15-35% ВВП. Якщо він перевищує 30% ВВП, а кількість працюючих на неофіційний сектор –40% зайнятих, то економіка втрачає керованість.
Тіньовий обіг в Україні більш за все присутній у торгівлі (80%), будівництво (66%), нерухомості (60%), гральному бізнесі (53%), громадському харчуванні (53%), засобах масової інформації (53%), транспорті (46%).
Так, наприклад, по оцінкам експертів, в портах Одеського регіона- головних воріт імпорту в Україну -правдиво декларується біля 20% імпорту. Це підтверджують і розслідування генпрокуратури. Власник нелегального імпорту, за умови прозорої та ясної процедури розмитнення, безумовно, вийшов би з тіньової частини економіки, адже вартість його витрат і ризиків перевищує легальну схему – це і хабарі митникам і правоохоронцям, це і відсутність належного страхування вантажу, неможливість використовувати товар в якості застави, неможливість отримання кредиту для розвитку торгівельної мережі та поповнення обігових коштів, неможливість користуватись фінансовими послугами на кшталт банківського факторингу в операціях із торгівельними контрагентами.
Інші підприємці змушені подрібнювати виробництво, розміщувати його в різних місцях (що робить виробництво дорожчим), та й рекламувати таку продукцію теж важко.
В решті решт, тінь і контрабанда це постійний ризик кримінального та адміністративного переслідування. Можливість позбутись всіх цих незручностей, які створює нелегальний статус, не відлякує підприємців від оподаткування, за умови їх прозорості та простоти.
До речі, про податки. Коли в Перу впроваджували програму легалізації дрібних нелегальних підприємств, приблизно 276 тис. осіб добровільно зареєстрували свій бізнес в нових , організованих реєстраційних бюро, без будь-яких перспектив на зменшення оподаткування. В тіньовий період вони взагалі не сплачували жодних податків. Через три роки потому сума всіх податкових зборів із до цього нелегальних підприємств склала 1,2 млрд.дол.
Крок вперед, спринт назад
Не можна сказати, що в Україні нічого не робиться для уніфікації та удосконалення законодавства у сфері приватної власності.
Черговим проривом мав стати нещодавно прийнятий закон «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Але за влучним висловом адвоката Т.Монтян /http://blogs.pravda.com.ua/authors/montyan/4b7d22f02404d/, яка детально проаналізувала зазначений акт, закон став “кроком вперед із спринтом в протилежну сторону”. Замість створення єдиної державної автоматизованої інформаційної системи відомостей і документів стосовно земельних ділянок, іншого нерухомого майна, їх правового режиму, закон все ще передбачає функціонування інституту державної реєстрації прав та їх, обмежень, який частково дублюватиме діяльність інших органів влади, державних та комунальних установ, нотаріусів щодо об’єктів нерухомого майна.
Іншим маленьким, але вагомим кроком стало прийняття змін до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».
Закон, нарешті, впроваджує принцип «мовчазної згоди», суть якого полягає в набутті суб’єктом господарювання права на здійснення певних дій щодо провадження господарської діяльності за відсутності рішення про видачу документа дозвільного характеру або рішення про відмову в його видачі, які мали бути прийняті на підставі поданих заявником документів.
Слабку надію дає розуміння актуальності проблеми для України з боку Партії Регіонів, під прапорами якої президентську булаву отримав Янукович В.Ф.
Так, Олександр Лавринович, який відповідає за юридичний блок у команді президента, зазначив: “Щоб бути успішною країною з ринковою економікою, Україна повинна забезпечити появлення такої речі, як капітал- того, що може створювати додану вартість. Поки з цим велика проблема. У нас відсутній облік нерухомості, який може виступати в якості забезпечення для того, щоб брати на себе зобов”язання для розвитку будь-якого бізнесу.
Нам залишається сподіватись, що ці слова не залишаться пустою декларацією і на крайній випадок у можновладців спрацює інстинкт самозбереження, адже їх власність (в Україні) має ті ж самі вади, що і у “простих смертних” і може бути відчужена в будь яку мить, як наприклад, “Криворіжсталь” у Пінчука, чи земля у Лозинського.
