Олег Березюк: від львівських лікарень до провідника зцілення воєнних травм

Олег Березюк народився 8 жовтня 1969 року у Львові й пройшов шлях, який рідко кому вдається поєднати в одній долі: класичну медичну освіту, американський університетський досвід, ефір радіо, роботу в міській раді, лідерство парламентської фракції та повернення до лікарняної палати вже під час повномасштабної війни. Сьогодні він керує напрямком ментального здоров’я в Національному реабілітаційному центрі UNBROKEN у Львові, де щодня стикається з невидимими ранами, які війна залишає в тілі й свідомості тисяч людей. Його історія — це не просто біографія фахівця, а жива мапа того, як одна людина може допомагати цілій країні вчитися зцілюватися.

Його погляди на травму сформувалися на перетині кількох світів: радянської ще медичної школи, західної психології 1990-х і реалій української війни 2014–2026 років. Березюк наполягає, що 80 % роботи з воєнними травмами — це психотерапевтичні інтервенції, а ліки відіграють лише 20 %. Сон, переосмислення пережитого, соціальна підтримка та зміна стилю життя стають головними інструментами відновлення. Пацієнти-військові часто впізнають його за простим питанням «Як ти сьогодні спав?», яке стало своєрідним паролем довіри в стінах центру.

Стаття розкриває повний шлях Олега Березюка, його філософію роботи з посттравматичним стресовим розладом та контузією, а також практичні уроки, які кожен читач може застосувати для підтримки близьких і себе. Це глибокий погляд на людину, чия професійна еволюція віддзеркалює еволюцію українського суспільства — від пошуку ідентичності в 1990-х до необхідності масового зцілення після 2022 року.

Коріння у Львові: перші кроки до медицини та психології

Львів 1969–1980-х років формував особливий тип інтелігенції — водночас романтичний і прагматичний. Саме в цьому середовищі Олег Березюк зробив перші кроки до медицини. У 1986 році він вступив до Львівського базового медичного училища й закінчив його з відзнакою всього за два роки. Уже тоді стало зрозуміло, що звичайна кар’єра лікаря його не задовольнить — цікавила не лише хвороба, а й людина в її повноті.

З 1988 по 1999 рік він навчався на лікувальному факультеті Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, знову з відзнакою. Паралельно, у 1991–1996 роках, отримав можливість навчатися в США — в Університеті Іллінойсу в Чикаго за спеціальностями біологія та психологія. Закінчив американський університет з відзнакою та золотою нагородою. Цей період став для нього справжнім інтелектуальним проривом: західна психологія того часу вже активно інтегрувала нейронауку, когнітивно-поведінкові підходи та глибшу роботу з травмою, тоді як українська медицина ще значною мірою залишалася в межах біологічної парадигми.

Повернувшись, Березюк з 2000 року почав працювати лікарем-психіатром і водночас асистентом кафедри психіатрії та психотерапії ЛНМУ. Він увійшов до Української спілки психотерапевтів і спеціалізувався на індивідуальній глибинній психології за Адлером. Адлерівський підхід — з його акцентом на соціальний інтерес, стиль життя та ранні спогади — виявився напрочуд релевантним для майбутньої роботи з воєнною травмою, де важливо не просто зняти симптоми, а допомогти людині перебудувати сенс існування після того, як світ розколовся.

Медіа-шлях: перші розмови про те, про що мовчали

З грудня 1996 по травень 2006 року Олег Березюк вів на радіо Lux FM авторську програму «Давайте поговоримо». У пострадянській Україні, де психіатрія ще несла на собі тінь каральної системи, а розмови про емоції вважалися слабкістю, це був сміливий крок. Програма стала однією з перших платформ, де звичайні люди могли відкрито говорити про тривогу, стосунки, кризи ідентичності та внутрішні конфлікти.

Ведення таких ефірів вимагало не лише професійних знань, а й емпатії та вміння тримати простір для чужого болю. Багато хто з тодішніх слухачів пізніше згадував, що саме ці передачі стали першим кроком до того, щоб наважитися звернутися по допомогу. Для самого Березюка це був період, коли теорія щодня перевірялася реальними історіями людей. Він вчився чути те, що залишалося між рядками, і розуміти, як культура мовчання посилює страждання.

Гуманітарна політика у Львові та випробування владою

У 2006 році Березюк перейшов працювати до Львівської міської ради. З 2007 по 2012 рік очолював департамент «Адміністрація міського голови», а з вересня 2012-го став директором департаменту гуманітарної політики та виконував обов’язки заступника міського голови з гуманітарних питань. У цій ролі він займався питаннями освіти, культури, соціального захисту та охорони здоров’я — сферами, де психологічний компонент часто ігнорували.

Робота в органах місцевого самоврядування дала йому практичне розуміння того, як системні рішення впливають на психічне здоров’я тисяч людей. Він бачив, як брак ресурсів, бюрократія та відсутність міждисциплінарного підходу ускладнюють життя вразливим групам. Цей досвід пізніше став у пригоді і в парламенті, і в реабілітаційному центрі.

Парламентський період: «Самопоміч» і лідерство у бурхливі часи

У 2014 році, після Революції гідності та початку війни на Донбасі, Олег Березюк балотувався до Верховної Ради від партії «Об’єднання “Самопоміч”» (28-ме місце у списку). Його обрали народним депутатом VIII скликання. Вже 26 листопада 2014 року він став керівником парламентської фракції — однієї з наймолодших і найбільш ідейно послідовних у тогочасному парламенті.

П’ять років у Верховній Раді (до серпня 2019-го) стали для нього найтяжчим і найнебезпечнішим періодом життя. Він входив до Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування. У 2018 році Росія включила його до списку санкцій. Після завершення каденції Березюк свідомо вирішив не продовжувати політичну кар’єру і повернутися до медицини — «завжди мріяв повернутися в медицину», як він сам зізнавався пізніше.

Повернення до суті: UNBROKEN і нова парадигма реабілітації

Після 2019 року Березюк повністю зосередився на клінічній практиці. Повномасштабне вторгнення 2022 року застало українську медицину неготовою до масштабів психологічних наслідків. Саме тоді він приєднався до створення та розвитку Національного реабілітаційного центру UNBROKEN у Львові (на базі Першого медичного об’єднання Львова). Сьогодні він — керівник напрямку ментального здоров’я центру.

UNBROKEN став унікальним майданчиком: тут психіатрію та психотерапію вперше зробили частиною багатопрофільної лікарні. Пацієнти з ампутаціями, пораненнями, контузіями отримують комплексну допомогу — від хірургів і протезистів до психіатрів, психотерапевтів, нейропсихологів, тілесних терапевтів та арт-терапевтів. Така інтеграція не лише зменшує стигму, а й дозволяє вловлювати психічні розлади на ранніх етапах, коли людина ще не готова самостійно звернутися до «психіатра».

Березюк рідко дає інтерв’ю, щоб не порушувати терапевтичний альянс з пацієнтами. Проте в тих розмовах, які все ж відбуваються, він ділиться спостереженнями, що лякають і водночас дають надію.

Філософія зцілення: сон, переосмислення та 80/20

Сон є основним лікуючим засобом. Основним! А особливо сон з 12 до 4 ночі, бо в цей час виробляються гормони, які впливають на роботу організму на цілий день, зокрема гоять та дають енергію.

За словами Березюка, психологічні травми війни лише на 20 % лікуються ліками, а на 80 % — психотерапевтичними інтервенціями. Він підкреслює: непролікований посттравматичний стресовий розлад за кілька років може перерости в сталий розлад та психопатизацію особистості. ПТСР — це не що інше, як неадекватна реакція на те, що вже НЕ відбувається. Травма сама по собі ізолює людину, а ізоляція — це поцілунок смерті.

Замість намагатися забути — треба переосмислити пережите. Експозиційна терапія, робота з наративом, арт-терапія (яка діє як «рентген» мозку) допомагають пацієнту поступово повернути контроль над спогадами. Багато пацієнтів проходять до шести різних терапій одночасно — це складна, але необхідна мозаїка відновлення.

Невидимі рани: ПТСР, контузія та суспільна відповідальність

Березюк виділяє дві основні невидимі травми війни — ПТСР і контузію (легку черепно-мозкову травму). Контузія часто ігнорується, хоча вона буквально змінює мозок: розриває нейронні зв’язки, прискорює старіння нейронів. Без попереднього нейропсихологічного відновлення робота з ПТСР може бути малоефективною.

Цікаве спостереження: серед людей, які втратили кінцівки, відсоток ПТСР нижчий. Причина — мотивація до реабілітації, відчуття контролю над процесом відновлення. Натомість при проникаючих пораненнях, що впливають на гомеостаз, сон і біль, показники ПТСР сягають 70–80 %.

Ми, цивільні, які не брали участь у бойових діях, маємо робити те саме, що робили ці хлопці та дівчата. Вони служили або ще служать. І тепер ми маємо їм служити.

Суспільство повинно адаптуватися до потреб ветеранів: не засуджувати «чому він такий», а запитувати «що з ним сталося» і створювати умови, в яких людина може поступово повертатися до нормального життя. Це в інтересах не лише ветеранів, а й усього суспільства — бо невирішені травми через покоління повертаються новими кризами.

Практичні уроки для кожного: що можна зробити вже сьогодні

Досвід Олега Березюка дає конкретні орієнтири не лише фахівцям, а й звичайним людям, які хочуть підтримати близьких або подбати про себе.

Ось ключові принципи, які він неодноразово озвучував:

• Сон як пріоритет. Регулярний режим, особливо глибокий сон у першій половині ночі, — це не розкіш, а базова умова відновлення нервової системи.
• Переосмислення замість витіснення. Розмова про травму (у безпечному просторі) або ведення щоденника допомагає мозку «перекодувати» спогад з актуальної загрози на частину минулого.
• Соціальна зв’язність. Ізоляція посилює травму. Навіть прості ритуали — спільні прогулянки, розмови без тиску — мають терапевтичний ефект.
• Рух і сенс. Спорт, навчання новому, допомога іншим — усе, що повертає відчуття agency (власної дієвості), зменшує симптоми.
• Своєчасне звернення по допомогу. 90 % людей, які перебували в зоні бойових дій і мали помірні травми, потребуватимуть психологічної підтримки. Чим раніше — тим менший ризик хронізації.

Для родичів ветеранів важливо пам’ятати: агресія, замкнутість чи дратівливість часто є не характером, а симптомом. Замість «візьми себе в руки» краще «я поруч, якщо захочеш поговорити».

Чому досвід Березюка важливий саме зараз

Україна проходить через наймасштабнішу війну в Європі з часів Другої світової. Кількість людей з травматичним досвідом — військових, цивільних, дітей — обчислюється мільйонами. Світова історія показує: якщо країна програє «війну після війни» (як це сталося з американськими ветеранами В’єтнаму), то втрати від суїцидів, розпаду сімей та втрати працездатності можуть перевищити бойові.

Олег Березюк — один із тих фахівців, які не просто лікують наслідки, а допомагають будувати нову систему розуміння психічного здоров’я. Його шлях від радіоефіру 1990-х через парламентські коридори до лікарняної палати 2020-х демонструє: справжня експертиза народжується не в кабінетах, а на перетині різних реальностей. І саме такі люди сьогодні стають тихими, але потужними провідниками для цілої нації, яка вчиться не просто виживати, а повертати собі цілісність.

Його пацієнти знають: за простим питанням про сон стоїть глибока впевненість — мозок і душа здатні відновлюватися, якщо створити для цього правильні умови. І це, мабуть, найважливіший урок, який Олег Березюк пропонує Україні сьогодні.