Лідія Вертинська постає як жінка, чиє життя стало втіленням відданості, внутрішньої сили та несподіваної краси, що залишила слід у радянському кінематографі всього кількома ролями. Народжена в 1923 році в Харбіні в родині грузинських емігрантів, вона прожила 90 років, пережила велике кохання з Олександром Вертинським, виховала двох відомих акторок і створила власний художній світ, який годував сім’ю в найскладніші часи.
Її історія — це не лише голлівудська романтика з 34-річною різницею у віці, а й приклад того, як людина без акторської освіти потрапляє в казкове кіно Олександра Птушка та Олександра Роу і стає частиною культурної пам’яті поколінь. Дебют у ролі птаха Фенікс, зловісна Анідаг у «Королівстві кривих дзеркал» та інші роботи досі викликають ностальгію та захоплення.
Спадщина Лідії Вертинської продовжує жити через доньок Анастасію та Маріанну, через її мемуари «Синій птах любові» з унікальними листами чоловіка та через тихе, але міцне мистецтво художниці, яке допомагало виживати після раннього вдовства.
Дитинство в Харбіні: грузинське коріння та російський світ Китаю
Лідія Володимирівна Циргвава народилася 14 квітня 1923 року в Харбіні — місті, яке тоді було справжнім російським островом на північному сході Китаю. Батько, Володимир Костянтинович Циргвава, працював у управлінні Китайсько-Східної залізниці, мати — Лідія Павлівна, уроджена Фоміна, походила з родини сибірських старовірів. По батьківській лінії родина мала грузинське князівське коріння: дідусь, колишній офіцер, тримав велике господарство й розводив бджіл, зберігаючи російське підданство навіть у еміграції.
Батько раптово помер, коли Лідії було близько десяти років. Мати залишилася сама з дочкою в чужому, але водночас рідному за духом середовищі харбінської російської колонії. Дівчинка росла серед спогадів про втрачену батьківщину, православних свят і тієї особливої ностальгії, яка пізніше стане однією з головних тем творчості її майбутнього чоловіка. У 17 років Лідія вже працювала в солідній пароплавній конторі в Шанхаї — місті, де зійшлися долі багатьох російських емігрантів.
Зустріч з Олександром Вертинським: кохання, яке подолало час і відстань
У 1940 році в Шанхаї 17-річна Лідія познайомилася з 51-річним Олександром Вертинським — кумиром естради, поетом, композитором і актором, чиї романси звучали по всьому світу. Різниця у віці — 34 роки — шокувала матір Лідії, яка категорично заперечувала шлюб. Проте Вертинський, який уже пережив багато романів і розчарувань, побачив у юній грузинці з дзвінким голосом і нестандартною красою свою «білу птицю спасіння» та «іконку».
Два роки залицяння, щоденні листи, повні ніжності та турботи, — і 26 квітня 1942 року в кафедральному соборі Шанхаю відбулося вінчання. Шлюб тривав 15 щасливих років. Під час Другої світової війни Вертинський переконав дружину повернутися на батьківщину. Він написав листа В’ячеславу Молотову з проханням дозволити повернення. Через два місяці прийшла позитивна відповідь з візами для всієї родини.
Повернення до СРСР: нова реальність і народження дочок
У листопаді 1943 року Лідія з чоловіком, тримісячною донькою Маріанною та матір’ю вирушила до Москви. Спочатку сім’я жила в готелі «Метрополь», де їм дали номер з еркером. Через три роки отримали простору квартиру. Друга донька, Анастасія, народилася 1944 року. Обидві дівчинки згодом стали відомими акторками — Маріанна та Анастасія Вертинські.
Вертинський наполягав, щоб дружина здобула серйозну художню освіту. У 1955 році Лідія закінчила Московський державний художній інститут імені В. І. Сурікова за фахом живопис. Вона не мріяла про кіно — мистецтво та сім’я були головним сенсом її життя.
Неочікуваний дебют у кіно: птах Фенікс у «Садко»
У 1952 році хтось розповів режисеру Олександру Птушку про молоду жінку з оригінальною, нестандартною красою. Птушко шукав акторку на роль чарівного птаха Фенікс для своєї казки «Садко». Лідія, яка ніколи не навчалася акторській майстерності, пройшла проби й отримала роль. На зйомках її обличчя фарбували золотою фарбою, а голос озвучувала інша акторка — тембр Вертинської був надто дзвінким для низького голосу птаха.
Цей дебют став початком короткої, але яскравої кінокар’єри. Усього за 1950–1960-ті роки вона зіграла п’ять ролей, кожна з яких увійшла до золотого фонду радянського кінематографу.
Іконічні ролі Лідії Вертинської: від казки до класики
Ось основні фільми з її участю:
| Рік | Фільм | Роль | Режисер |
|---|---|---|---|
| 1952–1953 | «Садко» | Птах Фенікс | Олександр Птушко |
| 1957 | «Дон Кіхот» | Герцогиня | Григорій Козінцев |
| 1958 | «Нові пригоди Кота в чоботях» | Молода чаклунка | Олександр Роу |
| 1958 | «Киянка» (2-га серія) | Фрау Марта | Тимофій Левчук |
| 1963 | «Королівство кривих дзеркал» | Анідаг | Олександр Роу |
Найзапам’ятовнішою стала роль Анідаг — підступної придворної дами в «Королівстві кривих дзеркал». Образ холодної, елегантної лиходійки з ідеальною поставою та пронизливим поглядом назавжди увійшов до дитячої кінопам’яті кількох поколінь. Актор Станіслав Садальський пізніше зазначив, що кілька робіт Вертинської «вписані назавжди в золотий фонд радянського кінематографу».
Художниця, яка тримала сім’ю на плечах
У травні 1957 року Олександр Вертинський помер. Лідії було лише 34 роки, дочкам — 13 та 12. Через невеликий стаж чоловіка в СРСР донькам призначили скромну пенсію — 20 рублів «старими» грошима. Лідія не вийшла заміж вдруге. Сім’я стала її головною професією та сенсом життя.
Вона заробляла продажем естампів і пейзажів, працювала на поліграфічному комбінаті професійним художником, брала участь у виставках. Доньки росли й поступово ставали відомими акторками. У 1990 році саме стараннями Лідії вийшла книга спогадів чоловіка «Дорогою довгою».
«Синій птах любові»: мемуари про велике почуття
У 2004 році у видавництві «Вагріус» вийшла книга Лідії Вертинської «Синій птах любові» — 464 сторінки спогадів і листів Олександра Вертинського до дружини та дочок. Багато листів публікувалися вперше. Вона працювала над книгою кілька років, ретельно зберігаючи кожну нотатку та фотографію. Це не просто мемуари — це інтимний портрет людини, яка вміла любити сильно й віддано навіть на відстані гастролей.
Останні роки та вічна присутність у культурі
Останні десятиліття Лідія Володимирівна жила спокійно, радіючи успіхам дочок та онуків. 31 грудня 2013 року вона померла в московській лікарні після тривалої хвороби. Донька Маріанна розповіла, що мати пішла, слухаючи пісню чоловіка «Ваші пальці пахнуть ладаном». Останній її зітхання збігся з рядком «Сам Господь по білій сходах…». Поховали Лідію Вертинську 3 січня 2014 року на Новодівичому кладовищі в Москві — поряд з могилою Олександра Вертинського.
Сьогодні її образи продовжують жити на екранах, а історія кохання надихає нові покоління. Династія Вертинських — це не просто прізвище, а приклад того, як мистецтво та відданість можуть переживати час, кордони й навіть смерть. Лідія Вертинська залишила після себе не гучну славу, а тихе світло, яке й досі зігріває тих, хто цінує справжні історії.
