День української жінки, який дедалі частіше відзначають 25 лютого, у день народження Лесі Українки, втілює ідею вшанування глибокої ролі українок у формуванні національної ідентичності, культури та обороноздатності країни. Це неофіційне свято виникло як grassroots-ініціатива та законодавча пропозиція 2023 року, щоб підкреслити український контекст жіночої сили замість радянських нашарувань. У 2026 році воно звучить особливо потужно: тисячі жінок служать у Збройних силах, рятують життя на фронті, тримають тил і творять науку світового рівня, продовжуючи традицію незламності.
25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському народилася Лариса Косач — майбутня Леся Українка. Її життя і творчість стали живим втіленням того, як українська жінка може поєднувати тендітність і залізну волю, хворобу і неймовірну продуктивність, особисту драму і громадську місію. Саме ця дата поступово перетворюється на день, коли суспільство згадує не лише красу чи материнство, а й інтелект, мужність та внесок у державність.
Стаття розкриває витоки ідеї свята, постать Лесі як вічного орієнтира, історичний шлях українок крізь епохи та практичний сенс, який це свято несе сьогодні — у час, коли жіноча стійкість буквально рятує країну.
Витоки ідеї: як народилося свято 25 лютого
Ідея відзначати День української жінки саме 25 лютого з’явилася на тлі ширшого процесу переосмислення державних свят після 2014 року і особливо після повномасштабного вторгнення 2022-го. У 2023 році до Верховної Ради надійшов законопроєкт, який пропонував встановити нове свято на день народження Лесі Українки та скасувати чи трансформувати 8 березня як радянський спадок. Автори та прихильники наголошували: потрібно підкреслити внесок українок у державотворення, культуру, науку і боротьбу за незалежність, а не лише весняну красу чи сімейні ролі.
Хоча законопроєкт не став законом і свято залишається неофіційним, воно швидко прижилося в суспільній свідомості. У 2025–2026 роках 25 лютого активно відзначають у соцмережах, на локальних заходах, у бібліотеках і волонтерських спільнотах. Люди самі заповнюють прогалину, яку не закрила держава. Це свято не протиставляє себе міжнародному жіночому руху, а додає національний вимір: українська жінка — це не абстрактна «жінка взагалі», а конкретна берегиня мови, землі, традиції та сучасної свободи.
Леся Українка: чому саме вона стала символом
Леся Українка (справжнє ім’я — Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася 25 лютого 1871 року в інтелігентній родині. Мати — письменниця Олена Пчілка, дядько — видатний громадський діяч Михайло Драгоманов. З дитинства дівчинка росла в атмосфері книг, музики, дискусій про Україну. У 19 років у неї виявили туберкульоз кісток, який пізніше перейшов на нирки. Вона прожила лише 42 роки, значну частину життя провела в лікуванні за кордоном — у Німеччині, Італії, Єгипті, Грузії. Попри це написала сотні віршів, драм, перекладів, статей.
Серед найвідоміших творів — поема-феєрія «Лісова пісня», драма «Одержима», «Бояриня», «Камінний господар». У «Лісовій пісні» вона створила образ Мавки — вільної, природної, але глибоко людяної істоти, яка обирає свободу навіть ціною життя. Це не просто література. Це маніфест про те, що українська жінка може бути одночасно ніжною і непохитною, поетичною і громадянськи свідомою.
Леся володіла багатьма мовами, перекладала європейських класиків, листувалася з провідними інтелектуалами свого часу. Вона активно підтримувала український національний рух, критикувала асиміляцію, відстоювала право на рідну мову. Її хвороба стала не виправданням для слабкості, а каталізатором неймовірної духовної роботи. Саме тому 25 лютого — день її народження — став ідеальною точкою опори для нового свята: Леся втілює українську жінку, яка творить попри все.
Українська жінка крізь віки: від княгині Ольги до сучасних захисниць
Історія українок — це не лише біографії видатних постатей, а й повсякденна праця мільйонів, яка тримала народ у найважчі часи. У княжу добу княгиня Ольга першою серед правителів Русі прийняла християнство і провела адміністративні реформи. У козацьку епоху жінки часто керували господарством під час походів чоловіків, а деякі брали зброю. У XIX столітті, в добу національного відродження, з’явилися письменниці, освітянки, громадські діячки — Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, яка першою в Галичині порушила питання жіночої емансипації.
ХХ століття принесло нові випробування. Жінки брали участь у визвольних змаганнях, служили в УПА санітарками і зв’язковими, пережили Голодомор і репресії. Після Другої світової багато з них піднімали країну з руїн. У часи незалежності українки активно увійшли в політику, бізнес, науку, армію. Євромайдан 2013–2014 років знову показав їхню роль: жінки стояли на барикадах, організовували медичну допомогу, вели інформаційну війну.
Сьогодні, у 2026 році, за даними Генерального штабу Збройних Сил України, у лавах ЗСУ служать понад 75 тисяч жінок, з яких понад 55 тисяч — військовослужбовиці. Серед них — офіцери, парамедики, оператори дронів, снайперки, командири підрозділів. Жінки не лише в тилу — вони на передовій, рятують поранених під обстрілами, керують технікою, аналізують розвіддані. Їхня присутність у війську зросла в рази після 2022 року.
| Епоха / Сфера | Приклади українок | Внесок та значення |
|---|---|---|
| Княжа доба | Княгиня Ольга | Перша християнська правителька, реформаторка, символ мудрості та державного мислення |
| XIX–початок XX ст. | Леся Українка, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська | Література світового рівня, феміністичні ідеї, просвіта, національна свідомість |
| Сучасна війна (з 2014) | Юлія Паєвська («Тайра»), Марія Берлінська, тисячі безіменних військових та волонтерок | Рятування життів на фронті, документування участі жінок у війні, підтримка армії та цивільних |
| Наука та культура | Марина В’язовська, сучасні письменниці та мисткині | Fields Medal з математики (2022), глобальне визнання українського інтелекту |
Понад 55 тисяч військовослужбовиць у ЗСУ станом на 2026 рік — це не просто цифра. Це реальна сила, яка щодня доводить: українська жінка не просить захисту, а захищає сама.
Чому саме 25 лютого: символізм дати та суспільні дискусії
Вибір дати не випадковий. 25 лютого — день народження Лесі Українки. Це дозволяє прив’язати свято до конкретної української постаті, а не до абстрактного міжнародного календаря. Водночас дата викликає дискусії: 24 лютого — річниця повномасштабного вторгнення, 26 лютого — День спротиву окупації Криму. Деякі експерти вважають сусідство незручним. Інші бачать у цьому глибокий сенс: між початком великої війни і спротивом стоїть день жінки, яка сама пройшла через біль і творила всупереч йому.
Суспільство розділилося. Хтось вважає, що 8 березня варто залишити як міжнародний день солідарності жінок у боротьбі за права. Інші — що настав час мати власне, національно забарвлене свято, яке не несе радянського відтінку «свята весни і краси». На практиці обидва дні співіснують: 8 березня відзначають традиційно, а 25 лютого — дедалі свідоміше і глибше. Багато хто вважає, що ідеальне рішення — не скасовувати, а наповнювати обидва дні новим змістом.
Як відзначають День української жінки сьогодні
Традиції тільки формуються. У містах і селах проходять літературні вечори з читанням творів Лесі Українки, виставки робіт сучасних українок-художниць, зустрічі з військовими та волонтерками. У соцмережах з’являються ланцюжки вдячності: люди публікують історії своїх матерів, бабусь, сестер, подруг, які тримають країну. Деякі родини запроваджують власні ритуали — спільне читання «Лісової пісні», прогулянки місцями, пов’язаними з видатними українками, або просто щирі розмови за чаєм про те, що означає бути українкою сьогодні.
Практичні ідеї для тих, хто хоче долучитися:
- Прочитати або перечитати «Лісову пісню» чи «Одержиму» і обговорити з близькими.
- Підтримати жінку-військову чи волонтерку — не лише словами, а конкретною допомогою (збір на дрони, медичне спорядження, відпочинок для реабілітації).
- Розповісти історію жінки зі своєї родини, яка вплинула на вас найбільше.
- Відвідати виставку чи лекцію про українок у науці, культурі, армії.
- Купити книгу чи картину сучасної українки-миткині.
Це не про подарунки. Це про увагу і визнання.
Сучасні українки, які продовжують традицію стійкості
Юлія Паєвська з позивним «Тайра» — парамедик, яка з перших днів Майдану надавала допомогу пораненим. Вона тренувала тисячі людей тактичній медицині, врятувала сотні життів. У 2022-му потрапила в полон у Маріуполі, провела там три місяці під тортурами. Після звільнення не зламалася — продовжує говорити правду і допомагати іншим.
Марина В’язовська — математикиня з Києва, яка у 2022 році отримала найвищу математичну нагороду світу — Медаль Філдса — за розв’язок задачі пакування куль у восьмивимірному просторі. Вона стала другою жінкою в історії, яка отримала цю відзнаку. Її успіх — це доказ, що український інтелект працює на найвищому рівні навіть тоді, коли країна під обстрілами.
Тисячі інших жінок — від командирів підрозділів до волонтерок, які цілодобово плетуть сітки і збирають кошти, від лікарів у прифронтових шпиталях до матерів, які виховують дітей під ракетними ударами, — щодня пишуть нову сторінку цієї історії. Вони не просять називати їх героїнями. Вони просто роблять те, що потрібно.
День української жінки 25 лютого — це можливість зупинитися і побачити цю силу не в абстрактних гаслах, а в конкретних долях. Це день, коли ми можемо сказати «дякую» не лише близьким жінкам, а й усій традиції, яка триває вже століття і продовжує тримати Україну.
Кожна з нас і кожен з нас несе в собі частинку цієї спадщини. І саме в її продовженні — справжнє майбутнє.
