Ставлення до військовополонених регулює міжнародне гуманітарне право. Журналіст Дмитро Хилюк сам пережив російський полон. Після звільнення він порівняв умови утримання російських військових і найманців в Україні з тим, що бачив у РФ.
На заході країни, на пагорбі серед дерев стоїть велика біла будівля. Здалеку вона нагадує замок. Зблизька видно грати на вікнах, колючий дріт і спостережні вежі. Це колишня радянська в’язниця. Від початку повномасштабної війни тут табір для військовополонених: громадян Росії та третіх країн.
Сірий паркан, спіралі дроту, іржаві ґрати й металеві двері типові для таких установ. Табличка уточнює: це не тюрма, а табір військовополонених. Ще в неволі Хилюк чув від інших бранців, що росіян в Україні утримують інакше, ніж українців у РФ. Через рік після звільнення він побачив це на власні очі.
На дверях для відвідувачів написано «Вхід для людей». Сюди регулярно приїжджають дипломати, представники Міжнародного комітету Червоного Хреста та правозахисні організації.
Побут, робота і медична допомога
За залізними дверима стоїть полонений у синій формі обличчям до стіни: таке правило при появі сторонніх. Поруч — мішок із майонезом, печивом і цукерками та пакет із відкритими пачками цигарок. Пачки розпечатують під час огляду, щоб не пронести заборонене.
Інший бранець отримує посилку з продуктами й цигарками і розписується. Кількість передач не обмежена. Родичі в РФ знаходять посередників в Україні, переказують гроші, ті купують харчі. Один полонений скаржився, що виходить дорого.
У магазині — консерви, печиво, цукерки, розчинна кава, шкарпетки, засоби гігієни й устілки. У приймальному відділенні новоприбулі здають однострої, які перед цим перуть. Вони проходять санобробку, огляд лікаря, отримують одяг і гігієнічний набір. Прикраси за Женевською конвенцією можна залишити при собі.
На території є майданчик для міні-футболу і тренажери. Там тренуються переважно найманці з Африки та Латинської Америки. Є й росіяни. Один 25-річний здався, бо українські штурмовики з дронами не лишили виходу. Він сказав: «Я — русскій, я — за Россію і поддєрживаю Владіміра Владіміровіча Путіна, я пойду снова воєвать». І водночас: «Нічєго плохого об украінцах нє скажу, ізвергов я нє відел, отношеніє в плену намого лучше, чєм я ожидал».
Туркмен, який народився в Киргизії і виріс у Росії, пішов на війну після справи про наркотики: обіцяли закрити її. Не закрили. Він потрапив у полон і клянеться, що більше не піде вбивати українців. Вірменин за сорок працює в теплиці. Він теж пішов за обіцянку скасувати судимість. Має паспорти РФ і Вірменії. До Росії не хоче. До консульства Вірменії через Червоний Хрест звертався двічі — відповіді не було.
Кухню, їдальню і пральню обслуговують самі полонені, зокрема печуть хліб. У день візиту на обід був перловий суп, макарони з м’ясом, салат із консервованих овочів і 200 грамів хліба. На день видають буханець — 600 грамів. Порції невеликі, але густі. Автор куштував і не хотів їсти до вечора.
У промзоні полонені плетуть садові меблі з пластикової «лози» на металевому каркасі. Установа має контракт із будівельним гіпермаркетом. Праця добровільна і оплачувана за конвенціями: мінімум чверть швейцарського франка за вісім годин, близько 10 гривень. Гроші можна витратити в магазині.
Дозвілля — спорт, книги і телевізор у коридорі з «Телемарафоном». Увечері показують новини. Читають майже всі, хто вміє. Багато книжок ще радянських: українська, російська і світова класика. Українську розуміють майже всі, хто знає російську. Дехто вже читає українською, зокрема вихідці з окупованих територій. Найбільший попит — на нову, уже пошарпану книгу польського автора російською мовою про те, як Росія розвалиться.
У санчастині працює терапевт. Є рентген-апарат і стоматологічне крісло. У російському полоні, за словами Хилюка, стоматолог з’являвся раз на пів року чи рік і без знеболення видирав зуби звичайними обценьками зі стільця.
Гідність як межа
Здоров’я полонених підтримують ще й тому, що кожен — обмінний фонд. За нього Україна може повернути свого захисника.
У таборі автор не побачив страху чи відчаю в очах російських військових, найманців, заробітчан і тих, хто пішов на війну, рятуючись від в’язниці. Вони розуміють: нічого страшного з ними тут не станеться. Не було й приниження гідності. Право на гідність, пише Хилюк, не має порушуватися навіть тоді, коли під час війни право на життя не є безумовним. У російському полоні гідністю нехтують системно. Приниження там — інструмент упокорення разом із голодом.
«Але ми — не вони. Ми — люди», — підсумовує Дмитро Хилюк.
