Свисток на майданчику, пронизливий погляд через зал, тихе «ще один підхід» у момент, коли сили закінчуються — за кожною медаллю стоїть людина, яку ми бачимо лише краєм ока на трибуні. День тренера в Україні — це професійне свято тих, хто перетворює дитячу впертість на чемпіонський характер, а пробіжку «для себе» — на олімпійський фінал.
Дата свята — 19 липня. Цифра обрана не з календарних міркувань: саме цього дня в 1996 році українська збірна вперше в історії вийшла на літню Олімпіаду під власним прапором. Офіційний статус День тренера отримав у 2021 році, хоча неформально його відзначали ще з кінця 90-х.
У матеріалі — повна хроніка свята, символіка дати, цифри професії, історії воєнного часу, традиції святкування та практичні поради тим, хто або вже працює тренером, або планує піти цим шляхом. Без зайвого пафосу, але з повагою до людей, яких ця професія тримає на ногах щодня.
Коли святкують День тренера в Україні: ключова дата
Офіційна дата — 19 липня. Свято встановлене Указом Президента України №263/2021 від 24 червня 2021 року «Про День тренера», який підписав Володимир Зеленський. Документ набрав чинності 26 червня того ж року — і відтоді тренери отримали власну дату в професійному календарі країни.
Паралельно з офіційною датою в спортивних спільнотах подекуди ще зберігається традиція згадувати про тренерів 30 жовтня — це неофіційний День тренера, який стихійно прижився в 1990-х і кочував календарем понад 20 років. Зараз основним і державно визнаним залишається саме 19 липня, а жовтнева дата живе радше як ностальгійна звичка окремих федерацій і клубів.
День тренера в Україні відзначають щороку 19 липня — це професійне свято фахівців сфери фізичної культури і спорту, встановлене Указом Президента №263/2021.
Чому саме 19 липня: символіка дати
19 липня 1996 року в Атланті стартували XXVI літні Олімпійські ігри. Для України це був перший літній олімпійський дебют як незалежної держави — до того українські атлети виступали в Об’єднаній команді колишніх республік СРСР на Іграх-1992 у Барселоні. Зимовий дебют національної збірної відбувся раніше, в Ліллегаммері 1994 року, але саме літня Атланта стала справжньою точкою відліку.
Результат тих Ігор досі залишається найкращим в історії незалежної України: за даними Енциклопедії Сучасної України, збірна із 231 спортсмена здобула 23 медалі — 9 золотих, 2 срібні та 12 бронзових — і посіла 9 місце в загальному заліку. Першим олімпійським чемпіоном під синьо-жовтим прапором став борець греко-римського стилю Вячеслав Олійник, а юна гімнастка Лілія Подкопаєва увезла з Атланти два «золота» й одне «срібло».
Тому 19 липня — це не просто адміністративно зручний день. Це дата, в якій сходяться кілька сенсів одразу: визнання тренерського труда, пам’ять про прорив 1996 року й нагадування, що за кожним олімпійцем стоїть наставник, чиє ім’я майже ніколи не пишуть на медалі.
Історія заснування свята: від ініціативи 1999 року до Указу 2021
Ідея окремого дня для тренерів зародилася в спортивному середовищі ще в 1999 році. Першими її озвучили представники Федерації спортивної та художньої гімнастики України — логічно, адже саме гімнастичні школи традиційно тримаються на постаті тренера-наставника. Проте впродовж двох десятиліть свято існувало радше як корпоративна традиція федерацій і клубів, без жодного юридичного закріплення.
Перелом стався в 2021 році. У січні Кабінет Міністрів схвалив проєкт відповідного указу — про це публічно повідомив тодішній Міністр молоді та спорту Вадим Гутцайт. У розробці документа взяли участь Національний олімпійський комітет України на чолі з Сергієм Бубкою, Асоціація спортивних журналістів та народний депутат, чемпіон світу з греко-римської боротьби Жан Беленюк. 24 червня Президент підписав Указ №263/2021, і вже через два дні Україна офіційно отримала своє професійне спортивне свято.
Текст указу гранично короткий: «Установити в Україні професійне свято — День тренера, яке відзначати щороку 19 липня». Лаконічна формула — і за нею стоять понад двадцять років очікування спортивної спільноти. Джерело: Офіційне інтернет-представництво Президента України.
Хто такий тренер: професія за межами свистка
У побутовій уяві тренер — це чоловік або жінка зі секундоміром, який кричить «швидше». Насправді професія значно багатогранніша. Тренер — це педагог, психолог, методист, частково лікар (у частині першої допомоги), частково менеджер і майже завжди — людина, яка тримає мотивацію учня, коли в того опускаються руки.
Українське законодавство, зокрема Закон «Про фізичну культуру і спорт», розрізняє кілька категорій: тренер-викладач з виду спорту, тренер збірної команди, головний тренер. Для роботи з дітьми обов’язкова профільна вища освіта — здебільшого це випускники Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, НУФВСУ та інших профільних ЗВО. Для отримання тренерських категорій (друга, перша, вища) потрібен стаж, підготовлені спортсмени та регулярне підвищення кваліфікації.
| Категорія тренера | Основні вимоги | Типове місце роботи |
|---|---|---|
| Тренер-викладач ДЮСШ | Фахова вища освіта, базова категорія | Дитячо-юнацькі спортивні школи |
| Тренер вищої категорії | Стаж, підготовлені призери змагань | Школи вищої спортивної майстерності |
| Тренер національної збірної | Підготовка членів збірної, міжнародний досвід | Збірні команди України |
Дані базуються на профільному законодавстві про фізичну культуру і спорт та матеріалах Міністерства молоді та спорту України. Реальні вимоги до конкретної посади можуть варіюватися залежно від виду спорту та внутрішніх положень федерацій.
Тренери під час війни: спорт як форма опору
Повномасштабне вторгнення Росії змінило професійний контекст радикально. За інформацією Міністерства молоді та спорту України, станом на квітень 2024 року на війні загинули понад 440 українських спортсменів і тренерів. Десятки спортивних об’єктів — залів, шкіл, стадіонів — зруйновано або пошкоджено. У такій реальності тренерська робота стала формою цивільного спротиву: тренери продовжували займатися з дітьми в підвалах, евакуйовувалися з вихованцями за кордон, відновлювали тренувальний процес у відносно безпечних регіонах.
Багато тренерів стали до лав Збройних Сил України та Сил територіальної оборони з перших днів вторгнення. Інші зосередилися на гуманітарних місіях, зборі коштів на ЗСУ, роботі з дітьми-переселенцями. У 2025 році, попри війну, в обласних спортивних структурах продовжували діяти стипендіальні програми для атлетів і наставників — наприклад, у Донецькій області стипендії отримали 80 спортсменів і 30 тренерів.
Українські тренери в умовах війни — це не лише методисти спорту, а й ті, хто буквально утримує систему дитячо-юнацького спорту від розпаду в найважчі роки новітньої історії країни.
Видатні українські тренери: коротка галерея імен
Український тренерський цех — це сотні імен, які мало хто знає поза професійним середовищем. Але без них не було б ані Подкопаєвої, ані Бубки, ані Усика. Кілька прізвищ, які стали символами епох:
- Віталій Карпенко — наставник Лілії Подкопаєвої, золотої багатоборки Атланти-1996.
- Віталій Петров — легендарний тренер Сергія Бубки в стрибках із жердиною.
- Альбіна Дерюгіна — багаторічна керівниця школи української художньої гімнастики світового рівня.
- Анатолій Хохлов — наставник плавця-паралімпійця Максима Веракси, чотириразового паралімпійського чемпіона.
- Михайло Фоменко — тренер, який вивів збірну України з футболу на чемпіонат Європи 2016 року.
Список можна продовжувати десятками сторінок. Спільна риса всіх цих людей — вони працювали роками без публічності, в спортзалах із обдертими стінами та з мінімальним фінансуванням, але вміли побачити чемпіона там, де інші бачили звичайну дитину з району.
Як відзначають День тренера: традиції святкування
Святкування 19 липня в Україні склалося в кілька усталених форматів. Це не вихідний день, тож більшість заходів відбувається у форматі робочих святкувань всередині клубів, шкіл і федерацій. Найпоширеніші традиції виглядають так:
- урочисті збори в спортивних школах, де нагороджують тренерів грамотами та відзнаками;
- відкриті тренування, на яких колишні вихованці приходять привітати наставників;
- майстер-класи від відомих тренерів і спортсменів — часто з благодійною метою;
- спортивні турніри, присвячені свяв пам’яті заслужених тренерів регіону;
- привітання в соцмережах від атлетів — від аматорів до олімпійських чемпіонів.
Окремий пласт святкування — це особисті подяки. Багато спортсменів зізнаються, що їхні дзвінки тренерам у цей день стали справжньою сімейною традицією. Це той рідкісний випадок, коли формальне свято має реальний емоційний наповнювач: подзвонити людині, яка колись поставила тобі техніку, виправила стійку чи просто не дала кинути спорт у складний підлітковий період.
Цікаві факти про професію та свято
Кілька деталей, які трохи розширюють картину навколо 19 липня:
- Атланта-1996 — це не лише дебют України, а й перші Літні Олімпійські ігри, що проходили в рік, відмінний від зимових: рішення про чергування МОК ухвалив у 1994 році.
- На тих іграх дебютували одразу 11 колишніх радянських республік — Україна серед них показала один із найкращих результатів.
- Першим у складі національної збірної олімпійським чемпіоном став борець Вячеслав Олійник, а не зірка-гімнастка, як часто думають.
- Свято тренера є далеко не у всіх країнах світу — Україна стала однією з небагатьох держав, яка офіційно закріпила цю професійну дату на законодавчому рівні.
- День фізичної культури і спорту в Україні відзначають окремо — у другу суботу вересня, тож тренери фактично мають дві «свої» дати на рік.
Поєднання історичної дати, олімпійського контексту та чіткого юридичного оформлення робить День тренера однією з найбільш «змістовно навантажених» професійних дат українського календаря.
Поради для тих, хто хоче стати тренером
Якщо професія тренера здається романтичною — це лише половина правди. Друга половина — це ранкові тренування о шостій, спілкування з батьками, відрядження за свій рахунок і роки роботи до першого помітного результату. Кілька опорних точок для тих, хто все одно хоче спробувати:
- Здобудьте профільну вищу освіту — без диплома фізкультурного ЗВО шлях у систему практично закритий.
- Починайте з асистентської роботи в клубі чи ДЮСШ — це найкоротший шлях зрозуміти професію зсередини.
- Інвестуйте в підвищення кваліфікації: курси федерацій, міжнародні семінари, профільні онлайн-програми.
- Опануйте бодай базову спортивну психологію — без цього тренер швидко стає «кричущим інструктором».
- Ведіть документацію вихованців: щоденники тренувань, динаміку показників — це знадобиться для атестації на категорії.
І ще одне, чого не пишуть у методичках: добрий тренер відрізняється від посереднього не знанням техніки, а здатністю чути людину навпроти. Технікою можна оволодіти за роки, емпатією — за все життя.
19 липня — це не просто дата в календарі, а спосіб країни сказати «дякую» тим, хто формує характер нації через спорт. Подзвоніть своєму тренеру цього дня, навіть якщо ваші тренування лишилися в дитинстві — для нього це означатиме більше, ніж будь-яка грамота.
